Из мемуаров Романа Волчука

«Спомини з передвоєнного Львова і воєнного Відня» (К., 2011, с.82.)

Кілька наступних днів ще більше гули літаки і зрідка стріляли зенітні гармати. Ми часто сиділи в пивниці. Останньої ночі перед нашим будинком спинився величезний танк. Він мусив мати якийсь дефект, бо залога його покинула. Такого великого танка я ні раніше, ні згодом ніколи не бачив. Сусід сказав, що це був танк нового типу «Йосиф Сталін». Того самого дня до міста вступило німецьке військо, і ми зідхнули з полегшею.

Хтось дав мені знати, що українські студенти збираються перед Політехнікою, і я швидко пішов туди. З'явилися там, мабуть, дві сотні колег, один старший вишикував нас у лаву, заявив, що ми маємо допомагати завести в місті порядок та виконувати різні важливі функції, і скомандував: «Члени ОУН - виступити!» Вийшло з рядів, може, п'ятдесят студентів, і моя перша думка була: чому така наявна демонстрація? Проте часу на роздуми не було, нас поділили на різні групи, моїй наказали зголоситися на вул. Руську, 20, де раніше містилася гімнастична організація «Сокіл-Батько», до якої і я колись належав…

Вулицею промаршував український батальйон. Вони йшли в зелено-синявих німецьких уніформах, співаючи пісню, яка закінчувалася рефреном «в вогні кується наша доля...» (тобула частина легіону «Нахтіґаль», сформованого переважно з українських студентів у Німеччині групою ОУН-б у співпраці з німецьким командуванням). Скрізь у місті з'явилися українські прапори (тоді жовто-блакитні, не блакитно-жовті).

На вул. Руській, як мені сказали, засідав у цей день Микола Лебедь, один із чільних керівників ОУН-б. Чоловік за столом питався: «Чи любиш поляків?» Очевидно, належало відповідати «ні». Тоді нам дали завдання: знайти адреси найзначніших польських професорів і прийти з цією інформацією увечері. Я відчув, що коїться щось недобре. Мої почування були неясні, але, вийшовши на вулицю, я вирішив, що варто, мабуть, остерегти знайомих мені професорів перед можливою халепою. Я знав, що Бартель мешкав десь на вулиці Кадетській, і вибрався туди, проте так і не зумів його відшукати. Тим часом уже вечоріло, треба буловертатися на вул. Руську. Я вирішив заявити, що ніяких адрес не знайшов, та й по всьому. Але там уже були інші люди, які ні про що не питали. Натомість звеліли мені сідати в авто з двома німцями в уніформах і показати їм вулицю Ґродзіцьких. Було темно, коли ми туди доїхали, авто з водієм стало перед якоюсь брамою, й за кілька хвилин німці вивели звідти старшого чоловіка. Його завезли до військової казарми при Кадетській вулиці, а меневідпустили додому. Так я мимоволі причинився до злочину. Тої ночі німці, програмово винищуючи польську інтелектуальну еліту, розстріляли кількадесят польських професорів. Між ними були й Бартель та Стожек. Але про це я довідався значно пізніше. Хоч, власне,подібне німці чинили ще з осені 1939 року, коли до польських міст услід за армією входило гестапо.